Внаслідок війни, окупаційної політики німців та Голокосту єврейська спільнота Львова була майже повністю знищена. Однак, викреслити з реальності колишню присутність величезної групи львів'ян насправді дуже важко, тож матеріальні та символічні сліди львівських євреїв й далі живуть у тканині міста, постійно кидаючи виклик новим образам спочатку суто радянського, а потім суто українського Львова.

Практично за увесь час від завершення Другої світової війни ці виклики так і не отримали належних відповідей.

Власне, приклад синагоги Золота Роза, яка колись розташовувалась на площі Арсенальній, дуже чітко показує усю проблемність пост-радянської політики культурної пам'яті у Львові.

Як зауважила соціолог Анна Чеботарьова, яка працює дослідницею у Центрі міської історії, паркан, що зараз відгороджує руїни Золотої Рози, є дуже символічним.

Подібні невидимі символічні паркани відгороджують від нас майже всі пам'ятки єврейської культурної спадщини у Львові. Виходячи зі свого соціологічного досвіду, Анна з жалем констатує, що львів'яни звикли ділити міську культуру на свою та чужу. Тим більше, якщо йдеться про єврейський спадок, адже вважається, що євреї багаті і повинні самі дбати про свої пам'ятки.

Такий підхід є дуже деструктивним, він знову витісняє локальні культури в окремі гетто і заперечує існування спільного публічного культурного простору, вважає дослідниця.

Відповідно, маємо у місті купу "чорних дір", до яких львів'янам немає особливого діла, через що руйнується цілісність та упорядкованість усього міського простору.

Директорка Центру міської історії Софія Дяк теж брала активну участь у організації конкурсу проектів та супутніх громадських і експертних обговореннях. Вона нагадує, що в радянські часи Золотій Розі приділялась певна увага істориків та археологів. Втім, її презентували не як важливий залишок єврейської культури Львова, а насамперед як гарну пам'ятку ренесансної архітектури.

В перебудовні часи, наприкінці 1980-х років єврейські пам'ятки площі Арсенальної вже пробували якось відновити та зберегти. Була проведена консервація руїн Золотої Рози, маркування контурів Бейт Гамідрашу та Великої міської синагоги. Однак, добрим намірам зашкодила погана якість робіт і руйнування та забуття продовжилися.

Незважаючи на реставрацію та ознакування, руїни залишилися просто руїнами.

За висловом Софії Дяк, місце й далі "не працювало". У 1990 - 2000-х роках воно використовувалося переважно як паркінг.

Величезне культурне значенням єврейського кварталу у Середмісті мало кого цікавило та хвилювало.

В якості яскравого прикладу грубої неосвіченості великих грошей можна згадати будівництво готелю на вулиці Федорова у 2006 році. Незважаючи на надані власникам експертні консультації, наміру зберегти історичні особливості локальної забудови у них не було. Тож, єврейській культурній громаді "Турей Загав" довелося подавати на будівництво до суду. Зведення готелю було зупинено, а спірна ділянка, тим часом, перетворилася на чергову "чорну діру" у Середмісті.

В контексті збереження культурної історичної спадщини бізнес не є негативом сам по собі, проблеми починаються, коли комерційні ініціативи не розуміють і не хочуть розуміти особливостей того місця, в яке вони приходять, вважає Софія Дяк.

Такий закид стосується і ресторану "Під Золотою Розою", який розташувався поруч із руїнами синагоги. Хоча ресторан якраз ніби-то не цурається історичної специфіки а, навпаки, її всіляко експлуатує, це не робить його менш проблемним. Адже, він по суті, заміщає собою руїни синагоги. Залишки Золотої Рози - це дуже трагічна пам'ятка, свідчення про нацистські злочини, тоді як ресторан, який використовує її ім'я, переводить пам'ять про неї у контекст примітивних стереотипів. У цьому є й певна моральна проблема, зауважує Софія, - робити кпини з людей, який вже немає, яких брутально убили.

Тому й потрібно створювати якісні меморіальні простори на таких місцях, робить висновок директорка Центру міської історії. Вони здійснюють "м'яке" регулювання простору, викорінюють атмосферу занедбаності і спонукають до більш цивілізованого сприйняття минулого.

Якби проект "Простір синагог" був реалізований ще перед відкриттям ресторану, то, можливо, у його власників вже було б інше сприйняття цього місця і тих рамок, якими слід обмежити своє втручання.

На площі Арсенальній історики розміщують найдавнішу львівську синагогу, яка згоріла у великій пожежі, що знищила дерев'яний Львів у 1527 році. На її місці була збудована нова синагога, яка теж виконувала функції головного храму євреїв середмістя. Наприкінці 16 століття на північній околиці площі постала знаменита Золота Роза. Її було створено за проектом італійського архітектора Павла Римлянина за кошти купця Іцхака бен Нахмана або Нахмановича.

Ця синагога була приватною, але за розмірами більшою ніж міська синагога, тож, поступово центр релігійного життя перемістився до неї. Втім, місцева єврейська громада збільшувалася і в 1801 році на місці старої готичної синагоги звели Нову міську синагогу, яка простояла тут до 1943 року.

Між цими двома синагогами розташовувався також Дім навчань Бейт Гамідраш - спочатку дерев'яна, а з 1797 року мурована двохповерхова будівля, яка поєднувала навчальні приміщення та зал для молитви.

Синагога Di Gildene Royze, або синагога Золотих Рядків, як її ще називали, була окрасою єврейського середміського кварталу. Нею захоплювалися усі мешканці Львова.

З початком німецької окупації у 1941 році усі релігійні єврейські будівлі були сплюдровані, усі цінні речі викрадені. Синагоги на площі Арсенальній не стали винятком. У 1943 році вони були підірвані вибухівкою. Від Нової міської синагоги збереглися лише бічні входи у галерею, а від Золотої Рози вціліли елементи фундаменту, фрагменти двох стін та готичні силуети даху на стіні прилеглого будинку.

У 2008 році у Центрі міської історії відбулася конференція, присвячена темі міської єврейської спадщини. Учасники події вирішили не обмежуватися теорією і ініціювали проведення у 2010 році міжнародного конкурсу для пошуку концепцій ревіталізації єврейських місць у Львові.

Окрім об'єктів площі Арсенальної на конкурсі запропонували розглянути кілька інших важливих місць - колишній єврейський цвинтар Бесойлем (Дім вічності), та територію колишнього Янівського концтабору.

Зрештою, щодо кожного об'єкту було визначено переможця. У випадку Простору синагог ним став молодий німецький архітектор Франц Решке, який за останні роки після конкурсу вже встиг проявити себе як успішний спеціаліст у своїй сфері.

Простір синагог стане першим реалізованим проектом.

В рамках конкурсу була також проведена серія експертних та громадських дискусій і обговорень, до яких залучили і місцевих мешканців. Власне, втягнені у комунікацію жителі довколишніх будинків, хоча спочатку поводили себе пасивно і відсторонено, зрештою сформулювали чітку позицію - площа Арсенальна є місцем єврейської культурної пам'яті, руїни синагоги слід зберегти, площа має бути публічним простором.

Проект Франца Решке передбачає облаштування на площі Арсенальній трьох концептуальних зон. Це реставровані руїни Золотої Рози та дві просторові інсталяції на місці Бейт Гамідрашу і Нової міської синагоги.

Збережені залишки стін та фундаменту Золотої рози законсервують та відновлять давній прохід до храму. Однак, прямий доступ до руїн закриють - їх можна буде оглядати із невисокої платформи.

Концепція цієї зони - "місце вшанування пам'яті - тихе, автентичне, гідне". Її облаштування розпочнеться вже незабаром.

Друга зона - Дім навчання. Тут створять спокійний зелений простір. Фундамент будівлі позначать плитами та трав'яним газоном. Це буде "місце діалогу та рефлексій - живе, відкрите, зелене".

Присутність озеленення викликала заперечення з боку одного із рецензентів проекту - Сергія Кравцова, наукового працівника Центру єврейського мистецтва Єврейського університету в Єрусалимі. Сергій Кравцов народився у Львові і в 1978‒1994 роках працював тут у «Дніпромісті» та «Укрзахідпроектреставрації». На його думку, озеленення рештків Бейт Мідраш додасть непотрібної елегійності до відчуття трагізму та запустіння, яке повинно бути головним у цьому просторі. Хочеться, втім, сподіватися, що траву та дерева таки включать у остаточний проект. Адже, навряд чи задума та рефлексії справді несумісні з відчуттям трагічності.

Між руїнами синагоги та Бейт Гамідрашем розташується окрема меморіальна інсталяція "Увіковічнення". Її концепція була випрацювана вже після завершення конкурсу в процесі подальших обговорень. На думку залучених експертів, важливим елементом проекту має бути підкреслення різноманітності єврейської громади Львова. Адже, її складали дуже різні люди - багатші і бідніші, чоловіки та жінки, дорослі та діти.

Останнім етапом реалізації проекту стане реконструкція місця розташування Великої міської синагоги. Воно залишиться відкритим простором, а головними елементами стануть спеціальне мощення, виконане з індивідуально виготовлених плит, та мінімальний, ледь помітний схил площі у східному напрямку, в який традиційно зорієнтовуються усі синагоги.

Ознакування внутрішньої структури будівлі буде задіювати дощову воду, яка збиратиметься у певних заглибленнях та проявлятиме контури зниклого храму.

Вода створюватиме образ минулого, яке постійно зникає і вислизає. Уся площа стане "місцем підвищеної чутливості - спонукальним та чистим".

У 2017 році поблизу площі, на вулиці Староєврейькій, відкриється ще одне місце пам'яті, об'єднане з Простором синагог у один комплекс.

Йдеться про Єврейський музей, філіал Музею історії релігії, в якому діятиме експозиція, присвячена колишньому єврейському кварталу. Її концепція формулюється як "Люди - Будинки - Люди". Підібрані матеріали розповідатимуть про історії давніх мешканців, будівель, у яких вони жили, а також людей, які оселилися тут вже згодом, після війни.

На спільне переконання усіх причетних до випрацювання та реалізації Простору синагог, площа Арсенальна повинна перетворитися не лише місце пам'яті, а й на активний публічний простір. Ревіталізація повинна спонукати до нових культурних ініціатив, бути майданчиком для загального культурного життя і, зокрема, єврейського.

Як наголошує начальниця Управління культури Львівської міськради Ірина Магдиш, Арсенальна площа ще раніше стала місцем проведення фестивалю клезмерської музики "Львів Клез Фест" і ця традиція, безперечно, продовжиться. Пані Ірина вважає, що Простір синагог стане місцем, яке надихає жити далі, і як очільниця Управління культури всіляко долучиться до творення тут відповідного культурного життя.

Інша річ, яка є важливої для нормального функціонування Простору синагог, - його декомерціалізація. Адже, сьогодні практично вся площа зайнята літніми майданчиками довколишніх ресторанів та кнайп.

Так чи інакше, у представників міської адміністрації є наміри та воля значно зменшити ресторанні тераси.

Відкритим питанням залишається тема майбутньої відбудови Золотої Рози. Адже, проект ревіталізації площі є зворотнім і допускає таку можливість. Однак, чи слід її реалізовувати?

Анна Чеботарьова наголошує, що руїни синагоги вже є пам'ятником в собі, вони увіковічнюють пам'ять не лише про давніх мешканців Львова, а й обставини їх знищення.

Подібно зауважує і Софія Дяк, що факт руйнації храму вже став частиною трагічної історії Голокосту, про яку, власне, важливо пам'ятати.

Сучасні активісти єврейської громади у Львові поки не дійшли до остаточного висновку. Думки громадських лідерів розділилися - директор Центру «Єврейське відродження» Мейлах Шейхет закликає до відбудови, тоді як один із засновників Єврейського культурного центру ім. Шолом-Алейхема Борис Дорфман вважає це недоречним.

Так чи інакше, реалізація плану повної реконструкції Золотої Рози вимагає спочатку відповідей на певні важливі питання, зазначає Софія Дяк. По-перше, який саме варіант синагоги відбудовувати? Оскільки, Золота Роза кілька разів перебудовувалася. По-друге, як саме вона буде функціонувати - як діючий храм, як музей, як суспільний центр? Хто буде нею опікуватися - єврейська громада чи муніципальна влада? По-третє, хто саме повинен фінансувати відбудову?

На ці питання відповідей поки-що не дає ніхто з прихильників відбудови і, судячи з усього, саме поточна концепція проекту Простір синагог визначатиме вигляд Арсенальної площі найближчими роками.