Пам'ятаю той день, ніби він був учора. Початок двотисячного року, батьки взяли мене, п'ятирічну малу з двома косичками, на прогулянку містом.

Гуляючи, ми зайшли до друга сім'ї на роботу, в культове місце того часу – клуб «Ляльку». Для мене він виявився іншим світом: за столиками сиділи шумні компанії, які щось жваво обговорювали, на сцені стояли якісь музичні інструменти, на стінах висіли вінілові платівки, а коричнево-чорні кольори в інтер'єрі додавали закладові якоїсь містики.

Побачивши за барною стійкою дядька Сашу, який нам привітно махав, ми відразу ж попрямували до нього.

Чоловік пригостив мене соком, і батьки також почали про щось розмовляти. А я, прицмакуючи солодкий сік, сиділа на високому стільці й велетенськими очима розглядала все, що тільки можна було.

Не знаю чому, але саме цей спогад часто виринав із моєї пам'яті. Тож я вирішила заглибитись у історію львівської легенди – клубу «Ляльки».

«Лялька» – це частина мого життя тривалістю у шість років. Саме стільки часу я працював у клубі барменом. Створювався він із нуля спільними силами працівників, адже кожен брав участь у розбудові закладу, докладав свої знання і вміння, як тільки міг. І мені дуже шкода, що клубу сьогодні вже нема. Нема куди в гості зайти», – ділиться спогадами про «Ляльку» Олександр (усе той ж батьків друг дядько Саша).

Народженню культової «Ляльки» передував інший заклад, який створили члени МО «Дзиґа».

«Вавилон-20» – невеличка кав'ярня, що існувала близько двох-трьох років до самої «Ляльки». І саме у «Вавилоні» зароджувались перші мистецькі акції. Заклад був розташований у приміщенні колишнього кінотеатру «Україна», тож творці вирішили дати йому відповідну назву.

«Хотілось пов'язати кав'ярню із кіно. Зібравшись, почали розмовляти і виявилося, що для усіх нас є знаковим та особливим фільм «Вавилон-20». Тож довго не думаючи, вибрали саме таку назву», – розповідає директор МО «Дзиґа» Маркіян Іващишин.

У «Вавилоні» всі події вирували переважно вдень. Там відбувалися різні заходи, в першу чергу мистецькі й художницькі перформенси, а вже потім музичні. Втім, у закладу була особлива фішка.

«На початку 90-х був великий брак у сучасній музиці, а скачати нову українську музику було практично нереально. Втім, на другому поверсі над кав'ярнею була студія радіо «Люкс» – одного з перших проукраїнських радіо, де працювали діджеями музиканти Мертвого півня. От вони нам і приносили всю свіжу та хітову музику. – згадує директор «Ляльки» Сергій Калинюк, більш відомий, як Борода. – Я поняття не маю, як і де вони її діставали. Пам'ятаю, як тільки появився The Cranberries, то я, певне, був другий або третій у Львові, хто мав на касеті їхні пісні. Це була просто бомба! Тож «Вавилон» мав ексклюзивний на ті часи музичний запас, і це відразу створювало якусь свою тусовку», – каже Сергій.

Чоловік із усмішкою пригадує свій прихід у дзиґівський колектив: «Я стояв за барною стійкою, а навпроти мене сидів Кузя (Сергій Кузьмінський із Братів Гадюкіних), Тарас Чубай, Мертві півні. Вони спокійно пили якийсь коньяк, щось обговорювали, а я дивився на них, як на якихось богів. Це вже я потім зрозумів, що всі вони – звичайні люди, як і я. Та одне можу сказати з упевненістю: я просто фанатів від того, що таким людям роблю каву».

Цікавий факт: гурт Океан Ельзи перші свої концерти давав саме у «Вавилоні», а вже згодом у «Ляльці».

«Той концерт не був для мене чимось особливим, адже кожного дня у «Вавилоні» народжувались різні гурти, – розповідає Сергій Калинюк. – Кожен із тих гуртів стабільно мав якихось 30-40 фанатів, які завжди приходили на концерти. В той час ніхто і не уявляв, чого досягнуть Океани. Якби тоді я знав, якої популярності набере гурт, то взяв би автографи», – сміється Сергій.

Концерт все того ж Океану Ельзи, але вже у «Ляльці» пригадує Маркіян Іващишин: «Це був перший концерт гурту, за який вони отримали гонорар. Того вечора до клубу прийшли гості з-за кордону, тож ми запропонували «Океанам» виступити та чимось їх здивувати. І це їм вдалося, адже концерт вийшов справді гарний. По-перше, гурт переступив через мовний бар'єр, оскільки співав українською мовою, а основна публіка на концерті була англомовна. Харизма молодого Вакарчука, його голос, тембр, безперечно, заслуговували на увагу. І це, мабуть, мотивувало Океан Ельзи до подальшої роботи».

Сергій Калинюк: «Одного разу у «Вавилоні» транслювали якийсь футбольний матч. По-моєму, тоді ще навіть чорно-білі телевізори були. В кав'ярні сиділи Тарас Чубай з Маркіяном Іващишиним, попиваючи пиво. Раптом Чубай зірвався, поїхав на таксі додому, привіз гітару і почав грати. Без мікрофона, без сцени, бо її тоді навіть не було, просто спонтанно відспівав десь годину-півтори. То був дуже душевний вечір, який я так собі запам'ятав. Саме з цього моменту ми зрозуміли: треба проводити саме такі концерти, творити самотужки нову українську музику».

Тривалий час «Вавилон» співіснував поруч із «Лялькою», втім, як розповідають засновники, остання згодом переманила всіх відвідувачів до себе.

Тож «Вавилон» закривають, натомість «Лялька» стає основним центром львівського андеґраунду.

Історія популярного львівського клубу дуже насичена. Сцена легендарної «Ляльки» запалила чимало відомих сьогодні зірок, а її стіни бачили не одну цікаву історію.

Про перші ідеї та плани на заклад розповідає Маркіян Іващишин: «Ми не ставили чітку мету створити клуб. Ми хотіли зробити «Ляльку» осередком культури, яка не є масовою, яка далека від шоу-бізнесу і просто не могла на той час сама на себе заробляти, навіть продаючи квитки чи диски. Ми хотіли, щоби люди, прийшовши у клуб, слухали музику, спілкувалися, купували пиріжки, каву, пиво. І таким чином підтримували певні культурні процеси».

Про перші кроки «Ляльки» з усмішкою згадує Андріан Кліщ: «З самого початку «Лялька» була звичайним клубом, в якому нічого особливого не було. Але згодом ми з другом вирішили крутити дискотеку. Як сьогодні пам'ятаю – на магнітофоні «Весна-201», з підсилювачем і двома колонками «С-90». Проте в нас існувало одне табу: ніякої російської музики. Лише закордонна англомовна музика, до прикладу, Modern Talking, Bad Boys Blue та українські гурти. Але тоді, у 1995 році, ми зіткнулися з великою проблемою – браком української музики, адже на той час можна було чути лише Тараса Петриненка, Софію Ротару, Братів Гадюкіних. Тож ми вирішили якось цю ситуацію змінювати».

Цікаво, що на відміну від «Вавилону», назву клубові ніхто з творців не придумував. Люди самі почали називати заклад «Лялькою», оскільки він знаходився у приміщенні лялькового театру.

«Лялька» була популярна своїм музичним життям. У клубі проводилися концерти різних напрямків та стилів, також заклад був відомий як літературна кав'ярня, місце презентацій і прес-конференцій. За весь час існування «Ляльки» у закладі проведено понад 5000 акцій, в тому числі й музичні фестивалі «Слухай українське», «Тарас Бульба».

«Фестиваль «Слухай українське» – наш своєрідний протест, - зауважує Маркіян Іващишин. – На той момент почали активно з'являтися радіостанції, які пропагували російську музику. І вона почала настільки різати у вуха, гриміти майже на кожному кроці – в маршрутках, в таксі. Таким чином музичний фон раптом змінився, і зовсім не у кращий бік».

Сергій Калинюк: «Фестиваль «Слухай українське» – це була дуже велика ґранда. Виступали тільки українські гурти, починаючи від Тартака і ТНМК, закінчуючи Океаном Ельзи та Кому вниз. Фішкою фестивалю був великий проектор, адже в ті часи він тільки появлявся. Пам'ятаю ми за шалені гроші (як за хорошу машину) придбали той проектор і повісили на вулиці, адже таку велику кількість людей, яка приходила, «Лялька» просто не вміщала.

Паралельно з музичними подіями на фестивалі проводилися дискусії, в яких брали участь і депутати.

«Ми запрошували майбутніх депутатів Верховної ради, а в останній день фестивалю навіть написали проект законопроекту про квоту на російськомовну продукцію, – продовжує Маркіян Іващишин. – Ми хотіли, щоб держава встановила ліміти – скільки російськомовного контенту має бути на радіо, телебаченні. Вже тоді, 15 років тому, у «Ляльці» всі ми відчували загрозу з боку російськомовної продукції, з якою боремося і дотепер. Тож це був і фестиваль, і своєрідна спроба протесту, і такий собі інстинкт самозбереження, в тому числі й для музикантів».

Декілька років поспіль у «Ляльці» проводилися відбіркові тури до рок-фестивалю «Тарас Бульба». Серед членів журі був джазовий музикант, член спілки композиторів України Юрій Шаріфов. Свого часу чоловік навіть грав на гітарі у команді Алли Пугачової.

«Шаріфов – це золоті вуха України, – розказує один із засновників «Ляльки» Андріан Кліщ. – Ігор Крутой його навіть запрошував декілька разів у Юрмалу на фестиваль, як звукорежисера, налаштувати весь звук».

Незважаючи на те, що «Лялька» користувалась шаленою популярністю серед молоді, тогочасний львівський бомонд її не особливо любив, оскільки заклад був неформальним.

Утім, попри всю андеґраундність клубу, в «Ляльку» таки навідувались і солідні люди.

«Одного разу в клубі відбувалась зустріч Олександра Мороза (на той час голова Верховної ради) з громадськістю, –згадує Андріан Кліщ. – Уявляєте, на такій події Мороз навіть пив самогонку! До того ж у «Ляльку», яка ж вважалась рокерською, неформальною, прийшли Ігор Калинець та Михайло Поплавський у своєму шкіряному плащі».

Відпочивали в «Ляльці» й інші політики, серед яких Сергій Квіт, Маркіян Лубківський, Андрій Садовий.

«Пригадую, як одного разу Андрій Іванович відпочивав у клубі (на той час він ще не був мером), і чомусь відразу в голові крутиться ця його фраза: «Не фотографуйте мене! Не фотографуйте мене!» Очевидно, він гарно веселився, а потім почав витанцьовувати. Тож переживав, щоб часом ніхто його не зазнимкував», – розказує Андріан Кліщ.

Сергій Калинюк: «Пригадую 1 квітня якогось 2003 року. У нашого музичного менеджера виникла ідея пожартувати. Я спочатку дуже вагався, але, як виявилось потім, даремно. В одному концерті в «Ляльці» брали участь Василь Васильців, Зеник Гучок і Остап. А найсмішніше те, що на концерт прийшло близько двох сотень рокерів. Втім, вони знали, на що йдуть на розіграш. На розігріві був Вася Васильців, і народ кричав: «Вася! Вася! Вася!» Потім, коли вийшов Гучок, народ і його почав підтримувати: «Зеник! Зеник! Зеник!», на що він відповів: «Хлопці, та кричіть краще «Вася» вже». Це було незабутнє видовище – дивитись як брутальні рокери веселяться під пісні Гучка та Васильціва. Безперечно, це був класний вечір».

Засновники клубу вирізнялися особливою креативністю. Андріан Кліщ розповів, яким чином «Лялька» розважалась на Новий рік.

«В одну з новорічних ночей нам набридли ті президентські промови, тож ми вирішили зробити її на свій лад. І то вийшло дуже файно! На екран транслювалось привітання Кучми, але зі зовсім іншим звуком, бо ми додали свою начитку. Всі були в захваті від такої нашої забави. А якщо серйозно, то ми завжди воювали зі системою, відстоюючи думку про те, що не можна весь час Україну ототожнювати із шароварщиною, повинні жити й інші течії української культури, зокрема музики».

Поряд із «Лялькою» у Львові існувало ще одне культове кафе, яке було, фактично, закритим клубом для своїх. Знаходилось воно на другому поверсі філармонії, а найголовніше – ніде не було жодної вивіски, вказівника, який би розповідав про кнайпу. Таким чином, про неї знали лише окремі львів'яни, переважно всі ті, хто тусувався у «Ляльці». Завсідники називали між собою це кафе «Три товариші».

«Це той заклад, де член Спілки художників України набив морду члену Спілки письменників України», – згадує Андріан Кліщ і не може стримати сміху.

«Кнайпа у філармонії – це своєрідна служба інформації: всі спілкувалися, ділилися думками, враженнями, обговорювали щось, – продовжує Андріан Кліщ. – Там було або пусто, або вмить приходило людей п'ятдесят-шістдесят. Наприклад, збиралися всі, хто міг, в обідню перерву: випили кави, з'їли канапку, побалакали і розбіглися далі на роботу. Потім під кінець робочого дня знову сходились на місце зустрічі і йшли вже на концерт в «Ляльку».

«Три товариші» слугувала місцем збору всіх завсідників «Ляльки», втім, незважаючи на особливу таємність цього закладу, час від часу туди навідувались і чужинці.

«Тоді, коли Інтернет ще не був таким всезагальним і вседоступним, коли не було новітніх ґаджетів, все одно якісь нові люди потрапляли в ту кафешку. Як вони дізнавались про неї, я без поняття, оскільки про кнайпу знало обмежене коло людей. Ба більше – потрапити можна було лише через службовий вхід. Пригадую, навіть бачив у кафе то чилійців, то якихось мексиканців, то інших іноземців. Якщо львів'яни не знали про цю кнайпу, то як дізнавались про неї туристи?» – дивується Сергій Калинюк.

«Лялька» мала декілька музичних реінкарнацій. З часом змінювалися смаки та вподобання людей, тож не міг не змінюватися й сам заклад. Клуб поєднав у собі багато музичних стилів – від хардкору до електро, етно, іноді й класичної музики. Останньою зупинкою львівської легенди став джаз.

«Через те, що «Лялька» поєднувала різні музичні напрямки, в один момент ми зрозуміли: потрібно сегментувати напрями, тобто взяти за основу ту частину музики, яка практично ніде не лунала в місті. На той час такою була сучасна джазова експериментальна музика, втім, це виявилось невдалою ідеєю», – зауважує Маркіян Іващишин.

Засновники «Ляльки» одностайно стверджують: любителів джазу на той момент виявилось не так багато. Поступово «Лялька» перетворювалась із популярного, шумного і завжди переповненого клубу у звичайний львівський заклад, до того ж із незрозумілою для містян музикою.

«Тож подумавши, ми вирішили залишити у пам'яті лише все найприємніше, що пов'язано з «Лялькою», адже на той час вона свої кращі роки вже віджила», – каже Маркіян Іващишин.

Сергій Калинюк: Саме у «Ляльці» чи не вперше відбулась презентація творів Леся Подерв'янського. Хтось про спонсорував видачу касет із його першим п'єсами, які начитував сам драматург. Мабуть, це був один із перших публічних виступів Подерв'янського. Пригадую, він тоді дуже переживав, але відповідь публіки не забарилалася. Тож можу сказати, що це була така собі бомба».

«Сила «Ляльки» в тому, що вона створила протестне середовище, яке йшло проти системи, адже всі завсідники клубу були політично активними й впевнено виступали проти тодішнього політичного режиму, Кучми, впливу Росії на Україну», – зауважує Андріан Кліщ.

Тож легендарна «Лялька» – це не просто клуб, в якому збиралися люди з однаковими музичними смаками, не просто місце постійного спілкування та підтримки. «Лялька» – це ціла епоха, що сформувала не одного свідомого українця.