Львів у кіно. Частина ІІ
"Найміти" у підворітнях та Голгофа українки

Варіанти продовжують оглядати нечисленні стрічки, зняті у Львові, та роздивлятися місто у різних кіно-іпостасях.
0
  • Для чергової едиції рубрики Варіанти переглянули наступні два радянські фільми "про Львів" - "Об этом забывать нельзя" (1954) та "Іванна" (1959). Обидві стрічки знову ж таки зняті в міфологічно-ідеологічному ключі та показують ідеальний соціалістичний Львів, протиставлений ворожій реальності українського націоналізму та німецького нацизму. Однак, у об'єктив камери потрапляють і реальні вулиці та інтер'єри повоєнного Львова, завдяки чому ці фільми можуть слугувати свідченням не лише ідеологічних практик радянської влади, а й тогочасних міських просторів.

Львів як радянське місто з ворожими тінями

Стрічку "Об этом забывать нельзя" зняв відомий режисер сталінського кіно Леонід Луков. Широка публіка знала його насамперед за кінодилогією "Велике життя" - розмашистим полотном про будні, радощі та тривоги донецьких шахтарів. Луков народився у Маріуполі і у кіно спеціалізувався на донбаській тематиці та Україні загалом. Післявоєнна кар'єра Лукова пішла не надто вдало. Після погано сприйнятої партійними критиками другої частини "Великого життя" (1946) режисер у своїх подальших роботах вже не наважувався ні на міліметр відступати від взірцевої схематичності. Тож, особливих художніх достоїнств там вже не спостерігалося.
"- Я пришел к вам с открытой душой…
- Да я знаю о вас больше чем вы можете мне рассказать"
"Об этом забывать нельзя" намагається зліпити ідеологічно правильний та гладкий образ автохтонного західно-українського інтелігента, що вірою та правдою служить справі побудови соціалізму. Прототипом головного героя стрічки - непримиренного памфлетиста Олександра Гармаша - став реальний письменник Ярослав Галан. Як відомо, життя Галана, як і його смерть, містили багато неоднозначностей. Однак, радянській системі вдалося зробити з нього гучного ідеолога-антиклерикала, а після вбивства - місцевого героя-мученика.
" - Как жаль, что он не предпочитает слабий пол во множественном числе"
Саму стрічку Леоніда Лукова можна розглядати як цікавий документ, що показує ідеологічні прикмети повоєнних років та головні штрихи конструювання "радянського Львова" та "радянського львів'янина".
" - Хотите знать мое мнение? Пейте коньяк "Армения!"
Головні герої стрічки носять вишиванки під піджак - як Іван Франко, якого тут з повагою цитують. Проте, бути українцем - це велика відповідальність та доволі складний квест, який вимагає неабиякої обачності та вміння ходити по лезу.Найменша помилка робить тебе відразу посібником Ворога, про якого у стрічці згадують майже із толкінівським пієтетом, вживаючи багатий та барвистий лексикон, часто вдаючись майже до релігійних евфемізмів.
" - Что у них за душою? Жалкие теории проклятого народом Грушевского. Палача, рядившегося в тогу историка, мелкого шулера, который подтасовывал факты, разбавляя их ядовитой слюной бешеной националистической собаки. Презренные наймиты, отцов которих еще Тарас Шевченко заклеймил словами "За шмат гнилої ковбаси хоч матір попроси - то віддадуть."
Роль такого необачного галичанина, що піддався на солодку отруту, але зрештою зміг повернутися у правильне русло, грає молодий Штірліц - В'ячеслав Тихонов. Тож, у стрічці можна насолодитися видовищем майбутнього супер-шпигуна, який увесь свій молодечий запал вкладає у декламування віршів про неньку-Україну.
Один з ранніх фільмів Лукова називається "Боротьба продовжуються". І ця фраза теж є лейтмотивом стрічки "Об этом забывать нельзя". Кругом приховані вороги, причому приховані майстерно - найближчий друг родини, найбільш інтелігентна людина може виявитися зашифрованим агентом номер 13.
" - Почему враги боятся наших нових песен? Потому что слово нашей великой правды рассеивает тьму"
На вузьких вуличках Львова ще кояться лихі речі:
Полем боротьби стають і просторі університетські аудиторії, куди студент повертається увечері, аби вилити своє серце суворій комсомольській коханій, як на місце злочину, адже вдень йому тут у вуха вливали єресь Грушевського.
Таке от святкування могло б мати місце і у Москві чи Ленінграді:
Але чужі елементи ще причаїлися у підворітнях і підвалах:
З внутрішніх просторів нам показують солідні помешкання і солідні кабінети солідних, успішних людей. Видно, що нова еліта прекрасно вписалася у інтер'єри попередньої еліти:
та у міський простір:
У стрічці можна побачити як виглядала колись вулиця Лесі Українки:
Чи вулиця Театральна:
Довкола теперішнього кічка-"вернісажа" здіймався паркан:

Львів як Армагеддон і Голгофа

Стрічка "Іванна" (1959) виглядає вже більш художньо ніж псевдо-байопік Галана. В основі фільму - сценарій одіозного журналіста та письменника Володимира Біляєва, який у Львові виконував роль "м'якого радянізатора". Однак, завдяки режисеру Віктору Івченко (про нього, мабуть, слід сказати, що він був сценаристом "Аннички") в "Іванні" навіть можна знайти ознаки хорошого кіно. В 1960 році стрічка отримала Другий приз на Всесоюзному кінофестивалі в Києві.
"- Вы человек с востока и многого не знаете тут"
Викривальницький пафос фільму врівноважується загальним гуманістичним посилом. Це не лише розповідь про хорошу, але незрілу ідеологічно українку, що потрапляє в тенета ворожої павутини. Це також фільм про жахи війни. Що важливо, у ньому показується і тема Голокосту, яку в тогочасному Союзі прийнято було замовчувати.

Український націоналізм тут прирівнюється до фашизму, греко-католицизм - до інквізиції. Шептицький, як представник чужої українськості, виступає однозначним хлопчиком до биття, на якого навішується відповідальність за чимало кривавих воєнних злочинів.
"- Обстоятельства военного времени не всегда можна согласовать с желаниями мирного населения"
Однак, насправді, наперекір задуму сценариста фільм "Іванна" можна розглядати і як історію про героїзм українців і навіть тих таки греко-католицьких священників, які у важких ситуаціях намагалися порятувати жертв війни. Іванна постає тут крайнім межовим випадком самопожертви українців, вкладеним у обгортку соціалістичного прозріння. Проста дівчина з Карпат, найбільша мрія якої була поступити у Львівський університет, добровільно спускається у пекло (Цитадель) і зрештою сходить на свою Голгофу (на Високому Замку), спокутуючи гріхи своїх земляків та одновірців.
" - В университет меня приняли, в университет. Как я мечтала, как молилась долгими ночами. И Бог услышал мои молитвы"
Цього разу Львів нарешті грає сам себе.

Як і в попередньому фільмі, коли йдеться про радянське місто, глядачу показують лише пристойні інтелігентські помешкання, чи бюрократичні кабінети:
Впадають у вічі фантастично рівні, ще польські тротуари та бруківка:
Вулицями крокують стильно вбрані дівчата:
Негідники п'ють пиво у підвальних рестораціях:
" - Для соборной и самостийной Украины я и в черта могу перелицеваться, отца родного продать"
Або палять цигарки, крокуючи назирці за хорошими людьми:
" - Знаете, что я вам посоветую - сходите-ка в этот серенький домик, расскажите как все было, там люди разберутся, помогут"
Зловісним павуком причаївся Шептицький у розкішних палатах, звідки його так і не викурила радянська влада:
" - Холера ясна! Какой-то нехристь польский злотый в кружку бросил!"
Історія Іванни починається у 1939 році. Зародження нового щасливого життя переривається війною. Власне, фільм і є цінний сценами військового часу.

Хоча, у 1959 році вже доводиться створювати відповідні декорації, вони лягають у правдиві ландшафти, залишені війною. Так, кадри із концтабором на Цитаделі ще можуть дати уявлення, як там усе виглядало кільканадцятьма роками раніше - безліса гора із залишками заколючених стовбів та замкові рови, де конали полонені.
Досить вражаюче знята сцена проходу через єврейське гетто під час "акції". На жаль, з цих кадрів важко зрозуміти, де саме вона знімалася
У Пороховій вежі гуляють німецькі офіцери та їх посіпаки (хоча справжня кнайпа під назвою "Пекельце" колись розташовувалася у підвалі будинку "Віденської кав'ярні"):
Вид шпалер з іконою виглядає позачасово і цілком міг би зберегтися до 1990-х років:
І наостанок:
Автор: Андрій Бондаренко