Переглянуті стрічки про Донбас надихнули Марію та Дениса взяти з собою відеокамеру, але про якийсь результат своїх зйомок особливо поки не думають. Згодом, можливо, і було б натхнення створити окремий фільм.

Поїздок було дві. Спершу відвідали шахтарське містечко Гірник та довколишні індустріальні місця. Потім, з'їздили у центральне місто краю - Червоноград.

Оглянувши дуже цікаві фото з першої поїздки, Варіанти напросилися супроводжувати Дениса та Марію у подорож до Червонограду, розпитавши їх також і про попередні враження від Гірника

Минулі десятиліття практично не позначилися на чавунній статуї, яка виконує відповідну символічну роль не гірше ніж Титан, охоронець затоки Браавоса у фентезійному серіалі "Гра престолів". Тож, довелося висідати з маршрутки за кілька кілометрів від самого міста, аби краще роздивитися мовчазного велетня.

Автором скульптури, до слова, є відомий львів'янин Йосип Садовський, професор кількох навчальних закладів. На схилі своєї кар'єри Садовський захопився сакральним мистецтвом, однак, жодна його пізня робота вже не несе в собі такого потужного естетичного заряду як Титан-Шахтар у Червонограді.

Цікаві монументальні об'єкти трапляються й далі по дорозі до міста. Наприклад, незрозумілі бетонні ворота у стилі "вхід до концтабору", за якими приховується територія якогось дачного кооперативу.

Червоноград виявився не таким малим містом, як уявлялося. Він поділяється на дві частини - стару та нову.

Власне, історію Червонограда теж можна чітко поділити на дві аналогічні частини. До війни місто носило назву Кристинопіль. Так його нарік у 1692 році засновник - коронний гетьман Казимир Потоцький на честь своєї дружини.

Доля Кристинополя круто повернула у новому напрямі, коли у 1947 році поблизу були знайдені величезні поклади вугілля. Тільки-но на околицях містечка почали з'являтися робітничі бараки, як дрібно-буржуазну назву "на прохання трудящих" змінили на більш відповідну.

Відмінності тутешнього простору від донбаського для Марії помітні одразу - багато церков та костелів, житлові будинки виглядають більш доглянутими, ніде практично не видно старої радянської символіки, яка тут успішно замінена державним гербом чи релігійними гаслами.

Але загалом, подібностей таки більше, стверджує Марія. Візуально простір справді доволі сильно нагадує Донбас. Індустріальні інопланетні пейзажі, промислові будівлі - все це Марії дуже знайомо.

"Так", підтверджує Денис, - "все практично як удома. Усе зрозуміло, усе "по-своєму". Тільки що в менших масштабах. Таких гігантських териконів як під Донецьком знайти не вдалося".

Поки розглядаємо фотографії, Денис продовжує порівнювати і приходить до висновку, що усі напівзакинуті колишні промислові містечка, мабуть, схожі одне на одного, незалежно від того чи вони розташовані на Донбасі, на Львівщині, чи в британському Уельсі.

Люди точно подібні, додає Марія. У спілкуванні місцеві шахтарі дуже нагадали її земляків. Питаюся - "Але по мові відразу чути, що не Донбас?". Та Марія відповідає, що мова якраз не показник. На її батьківщині трапляється багато україномовних шахтарів, переважно з сільської місцевості.

І теж багато людей напідпитку. Втім, усі з ким Марія та Денис тут спілкувалися, ставилися до них привітно, без очікуваної ворожості до незнайомих людей з камерою.

"Цього я точно не чекав", каже Денис. Кілька років тому він вже здійснював подібну екскурсію у місцеві краї і почував себе менш комфортно. "Тоді, мені зустрічалися типажі більш відповідні до образу депресивного пост-промислового містечка - наркомани, гопота. А цього разу все добре і чинно. Навіть коли п'яні чоловіки бачили, що ми їх знімаємо на камеру - то реагували дуже привітно. Тепер в мене склалося враження, що Червоноград - це Донбас, але позитивний".

Марія погоджується:

"Усі дуже чемно з нами поводилися. Навіть, коли ми зайшли на діючу шахту, нас без проблем пустили на внутрішню територію. Знімати не дозволили, але дуже адекватно пояснили, що для цього просто потрібен офіційний дозвіл. Люди привітні. Усі були раді відповісти на наші питання чи показати дорогу".

Минулого разу у Гірнику Денис і Марія оглянули кілька шахт. Серед них і одна діяюча - "Межирічанська". На своє здивування змогли дійти до пункту, де шахтарям видають інвентар перед спуском у забій - ліхтар-"коногонку", окуляри, спеціальні номери.

Потрапили і на територію ЦЗФ - Центральної збагачувальної фабрики, де у цехах ще збереглися гумові конвеєри і десь неподалік навіть чулися звуки працюючих машин.

Деякі терикони вже були знесені. Натомість трапилися величезні купи вугільних відходів.

Поміж ними розлилися небезпечні глибокі калюжі, в одну з яких Денис необачно вступив.

Своїх гостей місто відразу зустрічає не надто охайним вокзалом у тісному сусідстві з ринком, увінчаним поп-артовим написом.

На ринку брудно і гамірно. Коло кованих столиків "колишні інтелігентні люди" п'ють пиво та розмовляють про війну. Між рядами ходить п'яний з торобою, який намагається виглядати як звичайний покупець. Але йому це не вдається і після короткої і запальної бійки з продавцем тапків, його всім миром виштовхують геть.

Втім, незважаючи на деякі моменти, ринкові працівники виявились не менш привітними ніж шахтарі у Гірнику. Хоча, спочатку продавчиня городини заявила, щоб ми її не знімали, вже наступної миті не стрималася і весело розсміялася. Розпитувала нас звідки ми, кого знаємо, а почувши нашу відповідь, що ми - журналісти, перечислила всіх своїх знайомих львівських і не львівських журналістів.

А вже подалі від метушливої передвокзальної площі Червоноград постав у всій ще збереженій красі та потузі розвинутого соціалістичного міста. Широчезний проспект компенсував свої нелюдські масштаби надміром зелені. Взагалі, було видно, що кущі і дерева під час розбудови Червонограду розглядалися як базовий і стратегічний ресурс. Їх вистачало усюди.

Можливо, лише за винятком центральної гігантської площі, яку, втім, все-одно оточувало море зелених насаджень.

Окремим зіккуратом на краю площі височіє бетонний куб кінотеатру. Виглядає він дуже дивно і лише за кілька хвилин я зрозумів, що кінотеатр просто повністю голий - ні афіш, ні банерів, ні кіосків. Ще за якийсь час згадав і трагічну історію цієї будівлі. У 1998 році тут демонструвався прем'єрний показ блокбастера "Армагедон". Бажаючих переглянути американський бойовик прийшло стільки, що у вчиненій тісняві загинуло 4 дітей, ще кільканадцять були травмовані. Як кажуть, у тому, що сталося, була вина не лише касирок, які чомусь пустили глядачів ще до завершення першого сеансу, а й директора кінотеатру, колишнього мера міста, який заради прибутків продав і розповсюдив квитків більше ніж могла вмістити глядацька зала.

На бульварних лавочках Марія несподівано помітила знайомого. Це, виявляється, теж приїжджий і теж з Донбасу, з самого Донецьку. Сергій вже довгий час подорожує Україною і завдяки друзям у Червонограді заїхав і в цей закуток Львівщини. Він розповів про цікаві графіті і написи у внутрішніх дворах хрущовок, але, на жаль, самостійно їх знайти не вдалося.

Нова частина Червонограду, збудована з нуля на хвилі повоєнного індустріального піднесення, виглядає як зразкове соціалістичне місто. Неофункціоналістичний простір красується у майже первозданному вигляді - за рахунок дуже мінімальної присутності зовнішньої реклами.

Марія часто зупинялася коло акуратних хрущовок чи освітніх закладів, констатуючи, що почуває себе як удома. Гірничі ліцеї та технікуми, доглянуті панельні багатоповерхівки, неомодерне планування справді творили відчуття "парку соціалістичного періоду".

Особливо, це стосувалося канонічного центрального парку з низенькою огорожею, центральною алеєю, лавочками і старими атракціонами.

Втім, осьовий простір тут задавався вже не Леніном, а Богородицею.

Неподалік несли свою пенсіонерську службу два бравих дідка, один з яких розповідав іншому про те, як у молодості був зв'язковим УПА.

Пошуки цікавинок привели нас у тутешню мерію, де від туристичного ока ховався досить непоганий вітраж.

У програмі нашого перебування у Червонограді значилися і відвідини місцевої червоноградської шахти. На диво, жіночки-перехожі могли надати інформацію про її місцезнаходження. Радили питати чоловіків, тобто, шахтарів.

"Шахтарів помітити дуже просто", пояснює Марія. "У них очі ніби підведені чорною тушшю. Оскільки вугільну пилюку не так легко змити до кінця з обличчя".

Але, шахта, виявляється уже не діє. Тож, сліди вугілля на обличчях перехожих ми уже не помітили. Активне розпитування привело нас до напіввідкритих воріт. Чоловік, з виду явно колишній шахтар, з гіркотою в голосі каже нам, що шахти немає, а через браму всі ходять, аби скоротити шлях.

Зворотній шлях фотографувати та фіксувати вже не цікаво. Хот-дог "привіт з дев'яностих" коло вокзалу, велика полуниця, позбавлена смаку, з ринку, сині фіранки в маршрутці та силует терикону, що промайнув в проміннях західного сонця.